Загиблі Захисники Світлодарської громади

Загибель кожного воїна є тяжкою раною для родини, для громади, для України.

Ми вшановуємо пам’ять наших Героїв, які віддали життя за незалежність країни, й кожного з нас охоплює не тільки біль втрати, а й вдячність за можливість жити на рідній землі, працювати, виховувати молоде покоління.

ДЮМІН РОМАН ВІКТОРОВИЧ

(37 років)

Інспектор прикордонної служби “Донецьк” Маріупольського прикордонного отряду. Боронив Україну в найгарячіших її точках з самого початку російської агресії. Був в Іловайську, захищав Донецький аеропорт. Завжди був взірцем для інших, надійним другом і душею кампаніі. Друзі і близькі згадують його як відповідального чоловіка, який завжди брав на себе головні обов’язки і дуже любив свою сім’ю.

Загинув 15 серпня 2014 року, отримавши осколкове поранення в серце в районі мосту села Успенка Амвросієвського району Донецької області.

У Романа Дюміна залишилась дружина, діти й онука.

ТКАЧЕНКО ВАСИЛЬ В'ЯЧЕСЛАВОВИЧ

22.01.1986 - 27.02.2023 (37 років)

Чудовий батько і люблячий чоловік, шанував Україну і був їй відданий до останнього подиху. Був різносторонньою людиною, дуже любив читати і вивчати все нове.

В 2010 році закінчив Національну юридичну академію ім.. Ярослава Мудрого в м. Харків і отримав базову вищу освіту за напрямом підготовки «Право» та здобув кваліфікацію бакалавра юриста. Працював на шахті.

Став на захист України з 2017 року, воюючи в с. Кримському Луганської області. Після повномасштабного вторгнення, з вересня 2022 року – командир відділення – командир машини 2 мотопіхотного відділення 2 мотопіхотного взводу 2 мотопіхотної роти військової частини А 2988. Захищав Батьківщину в с. Первомайське Донецької області. 27 лютошо 2023 року під м. Запоріжжя отримав важкі поранення, від яких перестало битись його серце. Посмертно нагороджений пам’ятною грамотою від імені Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного на знак глибокої вдячності за жертовне служіння у лавах Збройних Сил України.

У Василя Ткаченка залишилась дружина і діти.

КИРИЛО МАЛАШЕВИЧ

06.05.1995-12.01.2025 (30 років)

Уродженець міста Світлодарськ Донецької області.

Навчався у Світлодарській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 11. Здобув професійно-технічну освіту у Донецькому вищому професійному машинобудівному училищі № 67.

Любив спорт, захоплювався кікбоксингом, тенісом та футболом.

Із початком повномасштабного вторгнення російської федерації родина Кирила Малашевича була змушена покинути рідний дім та переїхати до Львова., де Кирило впродовж певного періоду працював на Львівському бронетанковому заводі.

У червні 2024 року став на оборону держави від російських окупантів оператором БПЛА до лав 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Виконував завдання на Курському напрямку. Загинув 12 січня 2025 року. Нагороджений відзнакою Президента України “За оборону України” посмертно.

У Кирила Малашевича залишилися брат та багато друзів.

МАРТИНЕНКО МАКСИМ ВАЛЕНТИНОВИЧ

26.08.1992-31.12.2025 (33 роки)

31.12.2025 року, близько 20:00, у відділенні інтенсивної терапії Київської обласної лікарні обірвалось життя гідного Сина України…

Готуючись до участі у військових діях, Максим ще у 2021 році почав читати військову літературу щодо тактики ведення бойових дій та психології війни. Пишався тим, що пройшов строкову службу раніше та мав певний армійський досвід.

У 2022 році, з самого початку повномасштабного вторгнення, він вже був у лавах добровольців, які, згодом, увійшли до складу 109 окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України.

Починаючи з піхоти, Максима пізніше неабияк зацікавила аеророзвідка: вже з середини 2022 року відбулись його перші навчання новій спеціальності. Він був серед кращих, адже відмінно закінчив курси операторів дронів. 

Протягом 2022-2025 років, Максим служив на Бахмутському, Лиманському, Нью-Йоркському та Костянтинівському напрямках. Він самовіддано працював, проявляв велику зацікавленість у захисті країни, постійно вчився і розвивався у своєї роботі. Максим був одним з кращих пілотів на далекі дистанції, він не боявся експериментувати та застосовувати новітні підходи до розвідки, адже мав вищу інженерну освіту і хист до технологічних рішень. 

У 2022, разом з побратимами, Максим пішов захищати не власну родину, не особисто себе, не заради грошей та визнання. Він пішов захищати свою Україну.

Це був поклик серця, совісті та обов’язку кожного з них: стати на захист рідної землі та дати гідну відсіч ворогу. 

І вони давали і дають відсіч: працюючи цілодобово у важких умовах, під обстрілами, не маючи можливості бачити свою родину і дітей. Єдиною метою вони бачать і бачили лише захист нашої країни. Ціною загибелі достойних побратимів. Ціною власного здоров’я. Ціною власного життя.

Самопожертва Максима і його останній бій за Україну, який він зустрів зі зброєю у руках, мають бути гідно вшановані.

Нехай у серці кожного з нас звучать щодня його слова: "Наша історія, історія нашої країни, нашого народу пишеться просто зараз, і наші діти спитають нас, а що ти робив у ті скрутні часи для твого народу за своє життя?"

Максим робив для України дуже багато і зробив би значно більше. 

Для своєї України, за яку він віддав своє життя.

КРИВОНОГОВ АРТЕМ ЄВГЕНОВИЧ

02.08.1979 – 29.01.2026 (46 років)

Народився Кривоногов Артем Євгенович 2 серпня 1979 року в Донецькій області, у Бахмутському районі, в селищі Новолуганське. Там минули його дитячі роки, там він зробив свої перші кроки в житті, закінчив школу, сформувався як особистість. Саме там, серед рідних вулиць і знайомих обличь, гартувався його характер — щирий, працьовитий та справедливий.

Саме там він сформував свої найголовніші життєві принципи: повагу до праці та безмежну відданість родині.

Після навчання Артем обрав мирну і шляхетну професію водія. Вперше присягнув на вірність народу України у 1997 році під час строкової служби в у місті Києві, де возив пальне, проявляючи себе як надійний та дисциплінований солдат. Повернувшись до цивільного життя, він продовжував нести добро людям — працював на хлібозаводі. Колеги та друзі пам’ятають його як відкриту, доброзичливу людину, чия щира посмішка та готовність прийти на допомогу зігрівали кожного.

У 2022 році війна боляче вдарила по його долі: разом із матір’ю він був змушений залишити рідний дім і переїхати до села Антонів Білоцерківського району Київської області.

Родина пережила непрості випробування, як і тисячі українських сімей. Але випробування лише зміцнили його дух. І коли країна покликала, Артем не залишився осторонь. 30 травня 2024 року він став до лав Збройних Сил України.

Як командир відділення кулеметного взводу  виконував бойові завдання у  найгарячіших точках, захищаючи нашу землю, нашу свободу, наше майбутнє. Побратими знали: там, де Артем, — там витримка, професіоналізм і надійне плече. У вересні 2024 року він отримав поранення, але серце воїна рвалося до своїх — після відновлення він негайно повернувся на передову.

Його подвиг вимірюється не лише днями, а й надлюдською стійкістю: 290 днів без ротації він тримав оборону на нулі, захищаючи кожного з нас. А 29 січня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Котлине Покровського району Донецької області життя Героя обірвалося.

Він віддав найдорожче — своє життя, щоб ми могли жити у вільній країні. У глибокій скорботі залишилися мати, брат, рідні та бойові побратими.

Поки триває війна до Перемоги ми не можемо ані знати загальну кількість загиблих у цій страшній війні, ані назвати всіх поіменно, ані розповісти всі історії. Але ми впевнені, що українське суспільство докладе всіх зусиль, щоб наші загиблі герої були в нашій пам’яті не абстрактною цифрою.

Щоб вони отримали максимальну шану, якої тільки заслуговують ті, хто віддав життя за свою країну.

Щоб наша пам’ять про них була живою.

Вічна Слава Героям! Пам’ятаємо і будемо пам’ятати!