18 травня – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу
Цього дня ми згадуємо понад 200 000 кримських татар, яких примусово вивезли з Криму в 1944 році. Для багатьох із них заслання обернулося поневірянням, голодом і врешті-решт смертю.
Операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова почалася 8 квітня 1944 року і завершилася в ніч на 13 травня. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.
Наступного дня, 11 травня 1944 року було прийнято цілком таємну Постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». В ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.
Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, в основному, 20 травня. Співробітники НКВД, яких до цієї справи було залучено 32 тис, вдиралися в будинки, виділяли на збори від кількох хвилин до півгодини і зганяли людей.
Вже о 8 годині ранку 18 травня 90 тисяч кримських татар було завантажено у 25 товарних потягів.
Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід. Для перевезення яких було використано 67 ешелонів.
Більшість вивезених потрапили до Узбекистану і в сусідні з ним райони Казахстану й Таджикистану. Вони опинилися у так званих спецпоселеннях, які швидше нагадували трудові табори. Депортованих використовували як дешеву робочу силу. За перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих.
Спецпоселення фактично стали радянськими резерваціями. У них діяв жорсткий режим контролю: обов’язкова реєстрація в спецкомендатурах, сувора заборона залишати межі поселень, постійний нагляд з боку репресивних органів.
Окремо репресій зазнали кримськотатарські солдати та офіцери Червоної
армії. Після завершення Другої світової війни майже 9 тисяч із них були депортовані до спецпоселень чи трудових таборів — разом із рештою народу. Їх не врятували ні військові заслуги, ні особистий героїзм на фронті. Попри те, що 21 кримський татарин був представлений до звання Героя Радянського Союзу, а деякі — неодноразово, зокрема, льотчик АметХан Султан отримав це звання двічі (1943, 1945), навіть вони опинилися під ярликом «зрадників» і зазнали тих самих репресій.
Після депортації радянський режим вдався до нівелювання історичної пам’яті про кримську державність та кримських татар. 25 червня 1946 року Крим був позбавлений статусу автономії та перетворений на звичайну область РРФСР, а протягом наступних двох років понад 80% оригінальної кримської топоніміки було замінено на стандартні радянські назви.
Режим спецпоселень для кримських татар діяв до епохи хрущовської десталінізації – другої половини 1950-х. Тоді радянський уряд пом’якшив для них умови життя, але не зняв обвинувачення в державній зраді. Діти переселенців могли отримати освіту російською або узбецькою мовою, але не кримськотатарською. До 1957 року були заборонені будь-які публікації цією мовою. З Великої радянської енциклопедії вилучили статтю про кримських татар. Цю національність також заборонили вписувати в паспорт.
Починаючи із 1968 р. розпочався процес організованої репатріації кримських татар до Криму. В кінці 1960-х – на початку 1970-х рр. цим шляхом повернулися додому понад 200 родин, ще стільки саме прибули самостійно. До початку масового повернення наприкінці 1980-х рр. в Криму проживало приблизно 7 тис. кримських татар.
14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.
Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації. 20 березня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Постанову № 1140-18 «Про… гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України, а також 17 квітня 2014 року Закон України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою».
Сьогодні кримськотатарський народ знову не може почуватися вдома на своїй рідній землі. З початком окупації росією Кримського півострова у 2014 році історія повторюється. Тисячі кримських татар змушені були знову покинути рідні домівки. Політика російської федерації в окупованому Криму є безпосереднім продовженням геноцидної практики, започаткованої ще в радянський період. Так, російська окупаційна адміністрація розгорнула системну кампанію тиску, переслідувань і витіснення кримськотатарської громади, яка стала одним із головних осередків ненасильницького спротиву окупації. Від самого початку дії окупаційного режиму були спрямовані на придушення ідентичності, культури, політичного самовираження та самоорганізації корінного народу України в Криму.
Російські силові структури здійснюють регулярні обшуки в оселях кримських татар, арешти за надуманими звинуваченнями, тортури, катування та викрадення людей. Одночасно триває свідома політика культурного витіснення та асиміляції. Закрито всі незалежні кримськотатарські медіа. Значно скорочено можливості навчання рідною мовою, систематично змінюється зміст історичних наративів у шкільній освіті на користь імперських версій минулого.
Біль кримськотатарського народу – наш спільний біль. Ми ніколи не забудемо і не пробачимо злочини радянського режиму. Мріємо, що історичну справедливість буде відновлено, що Україна буде вільною і киримли будуть повноправно господарювати на своїй історичній території. Віримо – жахливі воєнні злочини, вчинені в нашій країні терористичними військами російської федерації, матимуть покарання.
