9 листопада - 49-та річниця Української гельсінської групи
9 листопада 2025 року відзначається 49-та річниця Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська гельсінська група). Вона стала першою легальною правозахисною організацією в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі українського народу, розпочала ненасильницький, правовий і легальний шлях у здобутті Україною незалежності.
1 серпня 1975 року уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому числі і уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що були покликані закріпити нові відносини в Європі, забезпечити виконання у кожній з них високих принципів демократії та прав людини. Передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни.
Розуміючи, що за умов Радянської України це практично неможливо, з ініціативи письменника і філософа Миколи Руденка, хіміка Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів) була створена легальна правозахисна організація для сприяння виконанню Гельсінських угод. Членами-засновниками стали також інженер Мирослав Маринович (Київська область), історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (Пустомити на Львівщині).
Саме 9 листопада 1976 року правозахисники підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і Меморандум №1. Декларація проголошувала створення правозахисної організації та оприлюднювала її мету і завдання, головне серед яких – ознайомлення урядів країн-учасниць Гельсінської Наради та світової громадськості з фактами порушення прав людини в Україні та прав українців, які мешкають в інших республіках Радянського Союзу.
Українська гельсінська група в добу краху світової колоніальної системи нагадала про існування поневоленої України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством.
У відповідь на діяльність опозиційного руху офіційна влада вдалася до масових репресій. Вже за рік після утворення організації, 1977-го, заарештовано й засуджено п’ятьох членів організації: Миколу Руденка, Олексія Тихого, Левка Лук’яненка, Мирослава Мариновича і Миколу Матусевича.
Всіх їх було засуджено за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР – «антирадянська агітація та пропаганда», яка передбачала покарання у вигляді позбавлення волі терміном від 7 до 10 років і 5 років заслання. Усі засуджені отримали максимальну передбачену статтею кару.
У березні 1981 року Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод у повному складі опинилася в таборах або на засланні.
Українська Гельсінська Група налічувала близько 40 осіб, з них 24 були засуджені. Усі загалом вони відбули у тюрмах, таборах, закритих психіатричних лікарнях, на засланні понад 550 років.
Група розплатилася п’ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року. Чотири в’язні табору особливого режиму у селищі Кучино Пермської області загинули: Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко у 1984 році. 1985 року загинув Василь Стус.
Попри шалений тиск і масові арешти, група не просто не саморозпустилася, а й продовжувала поповнювати свої лави новими учасниками навіть із таборів і заслання, причому у 1982 році двома іноземцями, а в кінці 1987-го – ще шістьома. Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над тоталітарним режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували позицію та вимоги, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СССР.
У період «гласності» й «перебудови» активісти Гельсінської групи, опинившись на волі, відновили правозахисну діяльність, яка швидко набувала політичного характеру. 7 липня 1988 року Група трансформувалася в Українську гельсінську спілку, яка дала поштовх створенню першої політичної партії в Україні.
Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод посідає в історії українського визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її діяльність разом із іншими чинниками привела Україну до незалежності, сприяла розбудові правової держави і розвитку громадянського суспільства, що відповідає волелюбному духові Українського народу і букві міжнародних правових актів.
