127 років від дня народження Володимира Сосюри
У січні 1898 року в Дебальцевому, що на сході України, народився Володимир Сосюра - майбутній класик, чия доля й творчість стали відображенням бурхливої епохи. Рідний край - Дебальцеве, Третя Рота, степи Донеччини над голубим Дінцем - сформували ніжну, вразливу, але водночас мужню поетичну натуру. Саме тут, серед заводського гулу та тяжкої праці, юний Сосюра рано навчився заробляти, працював на залізниці й у поміщицьких садах, а книжки стали його «порятунком від буденності» та першою школою мислення.
Попри часті переїзди та відсутність систематичної освіти, він мав феноменальну пам’ять і з юності почав писати вірші. Спочатку російською, а згодом, у часи визвольних змагань, свідомо перейшов на українську мову. У 1918 році вийшла його перша збірка «Пісні крови» - жоден із примірників якої сьогодні, на жаль, не знайдено.
Двадцятирічним Сосюра добровільно вступив до армії УНР, воював у третьому гайдамацькому полку, був соратником і прихильником Симона Петлюри. Після поразки УНР молодому поетові, як і багатьом, довелося «переписувати» свою біографію, адже з 1919 року він потрапив у поле зору більшовиків. А ще двічі він потрапляв до полону і був засуджений до розстрілу: денікінська куля поцілила йому в груди, але не вбила, а червоноармійці його відпустили. Прекрасна історія, яку митець не втомлювався переповідати: перед стратою він почав читати вірші і зворушений червоний комісар скасував свій вирок. Відгомін цих подій - постійні згадки про розстріли в його творах.
У 1920-х роках Сосюра стає одним із найяскравіших поетів нової української літератури. Поема «Червона зима» (1921) принесла йому гучну славу, хоча згодом і стала причиною політичних суперечностей. Цікаво, що, коли 1923 р. Сосюра вступив до інституту, рівень його знань був значно вищий, аніж у студентів-однокурсників.
Особливість внутрішнього світу Сосюри відчувалася навіть у дрібницях. На спільних фотографіях із літераторами він майже завжди займав позицію ніби трохи осторонь - втягнений у свої думки, м’який і делікатний, не схильний до загальної «позової» риторики. Це не сором’язливість, а відбиток його унікальності: поет, який завжди був сам на сам зі словом.
У роки Другої світової війни Сосюра працював військовим кореспондентом, писав емоційні поезії, відчуваючи війну як «бій людей з потворами і машинами». Під час звільнення Києва 1944 року він створює свій найвідоміший вірш «Любіть Україну». Твір миттєво став популярним, але водночас спричинив до переслідувань, звинувачень у «націоналістичних перекрученнях» і драматичних подій у житті поета. Особливо дратував чиновників рядок про те, що «ми без неї - як порох і дим». Лише після смерті Сталіна поезію реабілітували, хоч і з цензурними змінами. Сьогодні ми читаємо її в оригіналі.
Попри численні заборони, періоди ізоляції, лікування в психлікарні та позбавлення партквитка за «зоологічний націоналізм», Сосюра зберігав по-дитячому щиру, ніжну й тривожну душу. Його слабкий, тихий голос не був ораторським, але саме ця «безбарвність» робила читання проникливим: «Коли читати дуже голосно, вся енергія йде на силу звука - і нічого не лишається на ніжність», - казав він. Зали не вміщали слухачів, а інші письменники жартома казали, що виходять на сцену «розігрівати» публіку перед Сосюрою.
Його творчість - автобіографічна, емоційна, сповнена віри, болю й любові. Сосюра залишив Україні слова, що продовжують звучати нині, навіть коли його рідне Дебальцеве через війну переживає окупацію. Його поезія стала нагадуванням про незламність і про те, що любов до рідного краю - це джерело сили.
«Всім серцем любіть Україну свою - і вічні ми будемо з нею».
